–ос≥йськ≥ м≥фи про кињвську спадщину

ѕерегл¤д звичних рос≥йських нац≥ональних м≥ф≥в, б≥льш≥сть ≥з ¤ких стала також ≥ м≥фами св≥товоњ русистики, — зовс≥м не марна справа. «’¤суванн¤, ¤к саме ц¤ м≥фолог≥¤ опанувала рос≥¤н, безпосередньо пов’¤зане з тим, ¤коњ повед≥нки в м≥жнародних справах ми можемо оч≥кувати в≥д них тепер, коли вони б≥льше не Ї пан≥вною нац≥Їю ≥мпер≥њ ≥ не обмежен≥ доктринерським марксистсько-лен≥нським ≥нтернац≥онал≥змом.

ќсобливо т≥сно пов’¤зане з≥ сприйн¤тт¤м рос≥¤нами власних нац≥ональних м≥ф≥в њхнЇ ставленн¤ до стосунк≥в з≥ —полученими Ўтатами ≥ «аходом у ц≥лому, а також до нового заруб≥жж¤, де посткомун≥стичний ≥нтернац≥онал≥зм проходитиме суворе випробуванн¤.

Ќав≥ть мед≥Їв≥стов≥ не сл≥д випускати з уваги, що тепер≥шнЇ пол≥тичне становище наст≥льки м≥нливе, що неможливо передбачити, ¤к поведутьс¤ рос≥¤ни найближчим часом, нав≥ть ¤кби вони одностайно прийн¤ли мою рев≥з≥ю њхньоњ ≥стор≥њ. “акож неможливо нараз≥ визначити, ¤к≥й ≥з на¤вних верс≥й ≥стор≥њ поводженн¤ –ос≥њ на м≥жнародн≥й арен≥ сам≥ рос≥¤ни в≥ддадуть перевагу, приймаючи та обірунтовуючи в недалекому майбутньому найважлив≥ш≥ р≥шенн¤.

«робивши ц≥ застереженн¤, ¤ маю нам≥р обговорити низку поширених погл¤д≥в на ≥стор≥ю рос≥йськоњ оф≥ц≥йноњ ≥деолог≥њ (подавши њхн≥й перел≥к трохи нижче), аби визначити, ¤кою м≥рою вони в≥дбивають ≥сторичну реальн≥сть, а пот≥м (оск≥льки вони њњ не в≥дбивають) запропонувати дек≥лька м≥ркувань про те, ¤к вони виникли й п≥дтримувалис¤.

«рештою, треба в≥дзначити, що м≥фи, ¤к≥ мене ц≥кавитимуть насамперед, зовн≥ не Ї наст≥льки очевидно фантастичними, ¤к-от леіенда про –омула та –ема. ÷е опов≥д≥, що стали, сказати б, загальноприйн¤тими погл¤дами. ¬они набули форм, у ¤ких ми њх знаЇмо ≥ любимо, переважно у XIX ст. чи трохи ран≥ше, й не зазнали суттЇвих зм≥н у комун≥стичн≥й ≥стор≥ограф≥њ, ¤кщо не зважати на де¤ке зм≥щенн¤ наголос≥в (за ¤ке, вт≥м, пор¤дн≥ ≥сторики платили високу ц≥ну). Ќа «аход≥, зокрема у —получених Ўтатах, ц≥ м≥фи набули поширенн¤ через парадоксальне поЇднанн¤ вплив≥в, з одного боку, старшого покол≥нн¤ науковц≥в-ем≥ірант≥в, переважно космопол≥т≥в ≥ пом≥ркованих л≥берал≥в, ≥ рад¤нськоњ ≥стор≥ограф≥њ, здеб≥льшого зашореноњ, нац≥онал≥стичноњ та консервативноњ. “епер, коли обмеженн¤ усунуто, сл≥д звернути увагу також на ц≥ радикально нац≥онал≥стичн≥ акценти.

’оч ¤к дивно, попри жахливу пол≥тизац≥ю в –ос≥њ де¤ких проблем њњ ≥стор≥ограф≥њ, л≥в≥ та прав≥, гадан≥ «русоф≥ли» та «русофоби», перебувають у щаслив≥й згод≥ щодо слушност≥ цих м≥ф≥в, хоча одн≥ приймають њх ≥з поваги до почутт≥в рос≥¤н, а ≥нш≥ повторюють њх ¤к св≥дченн¤ наклеп≥в на рос≥¤н. ѕроте, наск≥льки мен≥ в≥домо, майже н≥хто не завдав соб≥ клопоту перегл¤нути саме п≥дірунт¤ цих м≥ф≥в ¹.

“е, що ¤ маю сказати, почасти звернене до американц≥в, що приймають традиц≥йний погл¤д, ≥ почасти — до рос≥¤н, що п≥днос¤ть тепер стар≥ м≥фи або намагаютьс¤ частково модиф≥кувати њх. Ќеповний перел≥к нац≥ональних м≥ф≥в, ¤к≥ ¤ пропоную перегл¤нути, вигл¤даЇ приблизно так:

- ћосковська держава, серцевина ≥ шаблон дл¤ наступних –ос≥йськоњ ≥ рад¤нськоњ ≥мпер≥й, виникала навколо ћоскви у XIV ст. ¤к основний ≥ пр¤мий спадкоЇмець пол≥тичноњ та нац≥ональноњ спадщини  ињвськоњ держави.

- —aме усв≥домленн¤ ц≥Їњ спадкоЇмност≥ й мотив в≥дтворенн¤ колишньоњ кињвськоњ Їдност≥ спричинили першу московську експанс≥ю на сус≥дн≥ руськ≥ кн¤з≥вства, в≥дому ¤к «збиранн¤ руських земель».

- ћосковськ≥ кн¤з≥ виступали пров≥дниками вс≥Їњ рос≥йськоњ нац≥њ (п≥д ¤кою б≥льш≥сть рос≥¤н, ¤кщо не робл¤ть окремого застереженн¤, розум≥ють також украњнц≥в ≥ б≥лорус≥в), що великою м≥рою було обумовлено њх визначальною роллю в нац≥онально-визвольн≥й боротьб≥ проти татарського пануванн¤ (традиц≥йно званого «татарським ≥гом»).

- ” ц≥й ≥ подальш≥й боротьб≥ московськ≥ кн¤з≥ пол≥тично вигравали в≥д т≥сноњ сп≥впрац≥ з верх≥вкою нац≥ональноњ православноњ церкви, ¤ка була в≥рним нос≥Їм ≥ охоронцем в≥зант≥йськоњ культурноњ традиц≥њ — церковноњ та пол≥тичноњ.

- «окрема, саме церква пропаіувала ≥дею –ос≥њ ¤к третього –иму, зг≥дно з ¤кою п≥сл¤ занепаду –иму та  онстантинопол¤ ћосква успадкувала всесв≥тньо-≥сторичну в≥дпов≥дальн≥сть христи¤нського царства.

- —аме поЇднанн¤ ≥дењ антитатарського хрестового походу з почутт¤м христи¤нськоњ доленосноњ м≥с≥њ надихала перше велике московське завоюванн¤ неруських територ≥й  азан≥ та јстрахан≥ в середин≥ XVI ст.

- ѕ≥зн≥ше завоюванн¤ Ѕ≥лорус≥ й приЇднанн¤ ”крањни були виразом туги за втраченою Їдн≥стю кињвських час≥в, але цю експанс≥ю надихала також рел≥г≥йна занепокоЇн≥сть долею православного населенн¤ цих земель.

ƒл¤ об≥знаного з в≥дпов≥дною науковою л≥тературою читача очевидно, що ¤ не досить детально окреслив погл¤ди тих, хто в такий спос≥б характеризував еволюц≥ю самообразу та ≥деолог≥њ –ос≥њ, але цього резюме нараз≥ досить, тим б≥льше, що ¤ наважус¤ ствердити — жодна з наведених акс≥ом не витримаЇ ≥спиту сучасноњ критики та перев≥рки джерелами.

ѕочн≥мо з проблеми примарного самоусв≥домленн¤ ћоскви ¤к безпосередньоњ спадкоЇмиц≥ рол≥ та м≥сц¤ давнього  иЇва. ’≥ба московське оточенн¤ ≤вана III (1462-1505) — справжнього засновника ћосковськоњ держави, його сина ¬асил≥¤ III та онука ≤вана IV, перетворюючи своЇ незграбне кн¤з≥вство на помпезну ≥мпер≥ю, справд≥ в≥рило в те, що в≥дновлюЇ чи ≥м≥туЇ славу  иЇва? √адаю, в≥дпов≥дь очевидна: не в≥рило, а ¤кщо й в≥рило, то тримало цю в≥ру при соб≥.

¬загал≥ дивно, що сучасн≥ досл≥дники можуть нав≥ть припустити, н≥би московити з воњнськоњ пан≥вноњ касти час≥в ≤вана III чи то ≤вана √розного у¤вл¤ли себе спадкоЇмц¤ми мант≥њ  иЇва, скаж≥мо, ярослава ћудрого. Ќа це просто немаЇ доказ≥в ².

…мов≥рно, ¤ краще за ≥нших знаю, ¤к обережно сл≥д поводитис¤ з аріументами «в≥д замовчанн¤», коли йдетьс¤ про ћосков≥ю ц≥Їњ доби: адже в≥домост≥ про нењ часто Ї надто м≥зерн≥ й непоказов≥, але вистачить ≥ њх. ≤снуЇ при тому ц≥ла низка непр¤мих вказ≥вок, що московськ≥ пол≥тичн≥ ел≥ти за час≥в ≤вана III (та й набагато п≥зн≥ших) досить туманно у¤вл¤ли соб≥ ≥стор≥ю  ињвськоњ доби ≥ ще менше претендували на те, щоби бути њњ спадкоЇмц¤ми. Ќаведу лише два з таких св≥дчень, вибран≥ ¤к через њхню недвозначн≥сть, так ≥ через те, що, наск≥льки мен≥ в≥домо, вони н≥коли не наводились у цьому зв’¤зку.

ƒесь через дес¤тил≥тт¤ п≥сл¤ вступу на престол ≤вана III (≥ через покол≥нн¤ п≥сл¤ того, ¤к його батько перем≥г у громад¤нськ≥й в≥йн≥, що ледве не зруйнувала –ос≥ю) наставники великого кн¤з¤ зрозум≥ли (под≥бно до того, ¤к перед 800 роком те саме зрозум≥ло оточенн¤  арла ¬еликого), що навколо двору й арм≥њ њхнього суверена формуЇтьс¤ нова потужна сила. ≤ так само, ¤к ≥  арол≥ніи, вони також починають створювати належний ≥мперський стиль. ≤з ренесансноњ ≤тал≥њ запросили арх≥тектор≥в, карб≥вник≥в монет ≥, сказати б, консультант≥в з≥ стилю. ÷≥ майстри перетворили ћоскву з пров≥нц≥йного м≥ста на пишну монаршу резиденц≥ю: вони оточили њњ фортиф≥кац≥йними спорудами небаченого в –ос≥њ масштабу, збудували перший у ћоскв≥ великий палац, три монументальн≥ церкви та дзв≥ницю, ¤ка своњм силуетом мала нав≥ювати мандр≥вников≥ перше зорове враженн¤ нового царственного м≥ста. ÷≥ споруди (хоч ≥ здеб≥льшого перебудован≥) нав≥ть тепер створюють рекламно-туристичний образ московського  ремл¤, й немаЇ сумн≥ву, що вони задумувалис¤ ¤к ретельно виважена ман≥фестац≥¤ розум≥нн¤ новостверджуваною династ≥Їю своЇњ сут≥. –азом вони створюють найважлив≥ший арх≥тектурний ансамбль з ус≥х, будь-коли споруджених у ћосков≥њ.

¬ усьому цьому — в церковних ≥ св≥тських буд≥вл¤х, у назвах та присв¤тах церков, у написах чи л≥тописних згадках про спорудженн¤ — майже немаЇ нат¤ку чи бодай алюз≥й кињвськоњ спадщини. ’рами, маючи ¤к≥сь детал≥ ≥тал≥йського ренесансу, загалом взоруютьс¤ на рос≥йськ≥ верхньоволзьк≥ м≥ста, ¤к-от ¬ладимир ≥ —уздаль, але не на  ињв. Ќема тут н≥ ƒес¤тинноњ церкви, н≥ Ѕорисогл≥бськоњ, н≥ нав≥ть —в¤тоњ —оф≥њ (¤к у Ќовгород≥ та ѕолоцьку) — попри те, що ≤ванову другу дружину, котра вочевидь доклала багато зусиль до створенн¤ нового образу столиц≥, мала ≥м’¤ —оф≥¤ («о¤). ўо ж до брам московського  ремл¤, то не т≥льки жодну з них не було названо на честь знаменитих кињвських (особливо «олотих ¬ор≥т), а й напис на головн≥й ≥з них зроблено не кирилицею, а латиною! ³

“ак само й у збудован≥й через п’¤тдес¤т рок≥в «знаков≥й» нац≥ональн≥й церкв≥ середини XVI ст. — так званому собор≥ ¬асил≥¤ Ѕлаженного (насправд≥ ж головний в≥втар у цьому комплекс≥ храм≥в присв¤чено ѕокрову Ѕогородиц≥) — бачимо повну в≥дсутн≥сть будь-¤ких посилань на кињвську символ≥ку чи пантеон св¤тих. ћожливостей дл¤ найменувань тут було дуже багато — однак ус≥ каплиц≥ названо на честь або п≥вн≥чноруських св¤тих, або ж визначних битв у  азанськ≥й кампан≥њ 1552 року ⁴.

ўе через сто рок≥в Ѕорис •одунов зг≥дно з≥ своњм іранд≥озним планом оновленн¤ столиц≥ частково перебудував  ремль ≥ надбудував дзв≥ницю, ≥ знову ц¤ ж сама разюча в≥дсутн≥сть кињвських рем≥н≥сценц≥й. ÷≥ люди про  ињв нав≥ть ≥ не думали.

ўе один дивний ≥ дос≥ непом≥чений ви¤в перерваност≥ традиц≥њ або ≥сторичноњ амнез≥њ можна побачити з тих ≥мен, ¤к≥ московська знать давала своњм д≥т¤м. √од≥ казати про важлив≥сть цього акту дл¤ будь-¤коњ культури, њњ символ≥чне значенн¤, культурну зумовлен≥сть ≥ п≥двладн≥сть мод≥. ≤сторичн≥ джерела час≥в ≤вана √розного зберегли ≥мена тис¤ч чолов≥к≥в ≥з вищого класу. «а одноман≥тн≥стю вони н≥чим не в≥др≥зн¤лис¤ в≥д ≥мен в ≥нших сусп≥льствах. ƒес¤ток найпоширен≥ших ≥мен покривав 70% ос≥б, а ≥нш≥ трапл¤лис¤ р≥дко. Ќайпопул¤рн≥шими були ≥мена правител≥в московськоњ династ≥њ — ≤ван (20%) та ¬асил≥й (10%). Ќ≥чого неспод≥ваного. ўо справд≥ дивуЇ, коли дотримуватис¤ традиц≥йних у¤влень про цю культуру, то це майже повна в≥дсутн≥сть специф≥чно кињвських ≥мен. —еред майже трьох тис¤ч ≥мен у розр¤дних книгах час≥в ≤вана — жодного ≤гор¤, —в¤тослава, ћстислава, менш ¤к 1% ¬олодимир≥в й лише три √л≥ба. ћосковського придворного час≥в ≤вана швидше назвали би “ем≥ром чи Ѕулгаком, ан≥ж ¬олодимиром, √л≥бом чи ¬севолодом ⁵.

«азначу, що ¤ тут веду мову про зр≥лу московську культуру, а не давн≥ш≥ ≥сторичн≥ «факти», про ¤к≥ московити, за нечисленними вин¤тками, майже н≥чого не знали.  оли ж брати «факти», то можна було б сказати, що ћосковська держава, ¤к ≥ добрий дес¤ток ≥нших пол≥тичних утворень в≥д ћолдови до Ћитви, успадкувала ц≥лу низку культурних здобутк≥в  ињвськоњ держави: в≥ру в харизму нащадк≥в кињвськоњ династ≥њ кн¤з≥в-воњн≥в; сх≥днослов’¤нську верс≥ю православ’¤; сп≥льну юридичну та бюрократичну мову. ѕроте успадкуванн¤ було непр¤мим ≥ ослабленим: надто мало слов’¤н за кињвських час≥в жило на географ≥чному простор≥ майбутньоњ ћосков≥њ, а переселенц≥, переважно з новгородських ≥ б≥лоруських земель, не утворювали демограф≥чно вагомоњ концентрац≥њ десь аж до 1350 року, коли  ињв уже давно занепав. «вичайно, це правда, що ≤ван III був пр¤мим нащадком —в¤того ¬олодимира за чолов≥чою л≥н≥Їю, — але ними були й багато його ворог≥в, ¤к ≥ сотн≥ кн¤з≥в у сам≥й ћосков≥њ, в ≥нших руських кн¤з≥вствах, у ¬еликому кн¤з≥вств≥ Ћитовському ≥ в ѕольщ≥. ѕроблема в тому, що ≤ван дуже мало — майже н≥чого не використав з≥ свого кињвського походженн¤.

ћожна було б навести ще чимало факт≥в на користь того, що московити ледве чи пам’¤тали кињвський досв≥д, але тут важливо в≥дзначити: вкрай неймов≥рно, щоб ≤ван III чи його дорадники керувалис¤ хоч ск≥лькись усв≥домленим почутт¤м в≥дновленн¤ Їдност≥, коли вони на схилку XV ст. починали експанс≥ю в б≥к б≥лоруських чи украњнських — або хоча б новгородських — територ≥й ⁶.

«в≥сно, в дипломатичному листуванн≥ з польсько-литовською державою — ≥ це Ї locus classicus — дипломати ≤вана III говорили про прикордонн≥ територ≥њ ¤к про його «вотчину». јле це посиланн¤ на спадщину предк≥в мало на уваз≥ передус≥м московських великих кн¤з≥в, а не давн≥х кињвських. “ака сама формула вживалас¤ й щодо прибалт≥йських, ≥ ф≥нноугорських територ≥й, ¤к≥ н≥коли не входили до  ињвськоњ держави. Ќасправд≥ малос¤ на уваз≥, що «колись цих земель домагалис¤ котр≥сь ≥з моњх предк≥в, а тепер домагаюс¤ ¤» ⁷.

ћожуть заперечити, що це ж за ≤ванових час≥в уперше згадуЇтьс¤ славнозв≥сна корона московських цар≥в — так звана «шапка ћономаха» — й що це Ї посиланн¤м на кињвського кн¤з¤ ¬олодимира ћономаха. Ќа жаль, цей вельми поширений погл¤д Ї подв≥йною помилкою. —аму корону було зроблено дл¤ татарського хана (мабуть, дл¤ ”збека) в 1330-х роках. Ќаприк≥нц≥ XV ст. њњ перейменували, чи перехрестили, додавши хреста, й виписали новий паспорт — п≥дтасовану леіенду, ¤ка пов’¤зувала њњ з ≥мператором  онстантаном ћономахом. “обто це очевидна в≥дсилка до ¬≥зант≥њ, а не до  иЇва, п≥дказана греко-≥тал≥йськими консультантами, що прибули 1472 року з ≤тал≥њ в почт≥ —оф≥њ, другоњ ≤вановоњ дружини ⁸.

ѕ≥дсумовуючи ц≥ зауваженн¤ щодо м≥фу про «кињвську спадщину», зазначу: за доби ≤вана III та ¬асил≥¤ III ћосков≥¤ поширювалас¤ за рахунок староњ кињвськоњ територ≥њ, але ¤ не бачу причин уважати, н≥би вони керувалис¤ ¤коюсь теоретичною чи ≥деолог≥чною програмою, котра наст≥йно радила њм возз’Їднати сх≥дних слов’¤н п≥д прапором в≥дновленоњ кињвськоњ спадщини.

¬т≥м, живуч≥сть таких погл¤д≥в мене не дивуЇ: гадаю, сучасних досл≥дник≥в увели в оману п≥зн≥ш≥, з XVII ст. св≥дченн¤, що великою м≥рою використовували кињвське минуле. јле тексти XVII ст. з’¤вилис¤ п≥д час або в≥дразу п≥сл¤ московськоњ експанс≥њ на кињвську територ≥ю, нав≥ть б≥льше, були створен≥ переважно ем≥ірац≥йними украњнськими чи б≥лоруськими православними науковц¤ми або ж њхн≥ми ≥м≥таторами. ѕро цей важливий вплив ¤ ще говоритиму.

ѕовернемос¤ однак до нашого перел≥ку нац≥ональних м≥ф≥в ≥ скажемо дек≥лька сл≥в щодо м≥фу про «татарське ≥го». ’оч ¤к мало московськ≥ пол≥тики переймалис¤ ностальг≥Їю за «олотим  иЇвом, ≥ще менш ≥мов≥рно — ≥ р¤сна документац≥¤ про взаЇмини м≥ж ћосков≥Їю та њњ татарськими союзниками й противниками це потверджуЇ, — щоб вони усв≥домлювали свою експанс≥ю у —теп ¤к зд≥йсненн¤ в≥ковоњ нац≥ональноњ та рел≥г≥йноњ боротьби проти пануванн¤ мусульман татар. ”важне читанн¤ дипломатичного листуванн¤ — ≥ нав≥ть часом надто патр≥отичних московських придворних л≥топис≥в — в≥дкриваЇ подиву г≥дн≥ св≥дченн¤ того, ¤кими т≥сними й прагматичними були в≥дносини м≥ж московськими й татарськими пол≥тиками.

¬ласне, важко соб≥ у¤вити, що вони могли би бути ≥накшими: адже саме т≥сний ≥ тривалий пол≥тичний союз м≥ж московитами й татарами (м≥ж ≤вановим батьком ¬асил≥Їм II ≥ ханом ”лу ћехметом) великою м≥рою зумовив перемогу ћоскви у громад¤нськ≥й в≥йн≥ XV ст. проти руських православних кузен≥в ¬асил≥¤.

¬ наступному покол≥нн≥ найближчим ≥ноземним союзником ≤вана III був найусп≥шн≥ший кримський хан ћеніл≥-•≥рей. ¬они уклали м≥цну та взаЇмовиг≥дну сп≥лку — що, м≥ж ≥ншим, зробило можливим завоюванн¤ Ќовгорода ≥ ѕскова. ј ≤ван IV н≥коли не завоював би  азан≥ й јстрахан≥ без т≥сноњ сп≥впрац≥ з≥ своњми в≥чними татарськими союзниками, ноіайц¤ми. « обома ≥сламськими союзниками ћосква обм≥н¤лас¤ безл≥ччю мирних посольств, жест≥в доброњ вол≥ та символ≥чних дарунк≥в, ¤к-от коней дл¤ хаджу до ћекки, — та, очевидно, й шапкою ”збека, чи пак ћономаха. ћосковськ≥ пол≥тики, хоч би ¤кими благочестивими були в приватному житт≥, почувалис¤ вельми прив≥льно у стосунках ≥з мусульманськими союзниками: продавали њм у рабство христи¤н, родичалис¤ з њхн≥ми владущими домами й не вагаючись вербували соб≥ шпигун≥в серед њхн≥х придворних мулл. ќсь так насправд≥ сто¤ть справи з м≥ф≥чним «татарським ¤рмом» ⁹.

“епер уже не стане неспод≥ванкою, що так звана теор≥¤ «“ретього –иму» Ї не б≥льш ¤к результат наукового непорозум≥нн¤. ≤де¤ translatio imperii — переносу ≥мперськоњ спадщини з –иму чи то до ¬≥зант≥њ, чи то до ‘ранц≥њ  арол≥ні≥в, або ж у ¤кесь ≥нше м≥сце — потенц≥йно Ї, звичайно ж, приступною дл¤ будь-¤коњ христи¤нськоњ династ≥њ п≥сл¤ пад≥нн¤ –иму. (Ќав≥ть наш≥ американськ≥ батьки-засновники скористалис¤ верс≥Їю — щоправда, республ≥канською — ц≥Їњ ≥дењ: мовл¤в, –имська ≥мпер≥¤ була ѕершим –имом, –имська республ≥ка — ƒругим, а ¬ашинітон — столиц¤ ƒругоњ республ≥ки — це “рет≥й –им…) ƒе¤к≥ в≥длунн¤ таких у¤влень впродовж стол≥ть р≥зними шл¤хами дос¤гали –ос≥њ. јле насправд≥ наукова, а п≥зн≥ше й попул¤рна ≥де¤ ћосков≥њ ¤к “ретього –иму, здаЇтьс¤, походить ≥з Їдиноњ фрази н≥чим ≥ншим не визначного ≥ все ще погано зрозум≥лого посланн¤, що його здогадно над≥слав монах ‘≥лофей чи то ≤ванов≥ III, чи то ¬асил≥ю III, чи нав≥ть ≤вану IV. ѕроте оск≥льки з такоњ др≥бки зчинилос¤ ст≥льки галасу, варто прид≥лити њй трохи уваги.

’оча й ц≥лком не ¤сно, коли саме було написано згаданого листа, найв≥рог≥дн≥шим Ї припущенн¤ про адресац≥ю його ¬асил≥Їв≥ III з приводу приЇднанн¤ ѕскова 1510 року. ќсновною думкою листа, в ¤кому йдетьс¤ головно про рел≥г≥йн≥ питанн¤, Ї та, що великому кн¤зев≥ московському не гоже в≥дбирати власн≥сть у церкви на ѕсковських земл¤х, ¤к це покол≥нн¤ перед тим було на величезних територ≥¤х побратима ѕскова — ¬еликого Ќовгорода. якби великий кн¤зь учинив так, пише ‘≥лофей, то його навр¤д чи можна було б уважати христи¤нським монархом. ј оск≥льки два попередн≥ –ими занепали й ћосква залишаЇтьс¤ одиноким ≥стинно христи¤нським — тобто православним — царством, то ¤к њњ цар не буде христи¤нином, четвертого –иму вже не буде.

—ебто ‘≥лофеЇв≥ слова, що в ус¤кому раз≥ мають лише вузько рел≥г≥йний контекст, були застереженн¤м, а не закликом до велич≥. ¬они не мали н≥чого сп≥льного ≥з зовн≥шньою пол≥тикою чи баченн¤м дол≥ ћосков≥њ ¹⁰.

ћожливо, хтось назве моЇ прочитанн¤ ‘≥лофеЇвого листа не ц≥лком прийн¤тним. ѕроте нав≥ть ¤кщо ≥нш≥ тлумаченн¤ переконлив≥ш≥, проблема в тому, що просто не ≥снуЇ св≥дчень, н≥би московська пол≥тика чи пол≥тики хоч трохи зазнали впливу цього тексту зокрема чи писань церковних книжник≥в узагал≥ аж до порогу Ќових час≥в — приблизно до к≥нц¤ XVII ст. — коли нов≥ зах≥дн≥ ≥дењ почали визначати рос≥йську думку в державних ≥ нац≥ональних справах.

“а перш н≥ж говорити про те, ¤к рос≥¤ни д≥йшли тих погл¤д≥в, що њх вони мають у нов≥тн≥ часи, ми повинн≥ роз≥братис¤ з двома вар≥антами останнього з непорозум≥нь: у¤вленн¤м про н≥бито глибокий ≥ пост≥йний вплив в≥зант≥йськоњ рел≥г≥йноњ та пол≥тичноњ думки на ћосков≥ю.

ћушу сказати: чим б≥льше ¤ вивчаю цю конкретну проблему, тим б≥льше переконуюс¤, що це одна з величезних м≥стиф≥кац≥й в ≥стор≥њ Ївропейськоњ культури. Ќасправд≥ поза очевидним ≥ дуже важливим фактом наверненн¤ до христи¤нськоњ в≥ри кињвських сх≥дних слов’¤н в≥зант≥йськими п≥вденними, а також наступними еп≥зодичними пропов≥дницькими, пол≥тичними й пастирськими м≥с≥¤ми мандр≥вних грек≥в ≥ п≥вденних слов’¤н на московськ≥й територ≥њ, Ї напрочуд мало св≥дчень про ¤кусь живу й неперервну в≥зант≥йськомосковську культурну традиц≥ю. ‘ренс≥с “омпсон, ¤кий ≥з нищ≥вною ретельн≥стю продемонстрував, що за кињвськоњ доби на територ≥њ сх≥дних слов’¤н з грецькоњ мови майже н≥чого не було перекладено ¹¹, нин≥ близький до того, щоб продемонструвати те саме й щодо ћосков≥њ. як давно вже з’¤сували  аптЇрЇв та ≥нш≥ ≥сторики, реальн≥ рос≥йськогрецьк≥ в≥дносини характеризувалис¤ сталою та взаЇмною п≥дозр≥л≥стю й ворож≥стю ¹².

ѕринаймн≥ до другоњ половини XVII ст. важко в≥днайти бодай одну народжену в ћосков≥њ людину, ¤ка б≥льш-менш пристойно волод≥ла би грецькою мовою ¹³. ћоже бути, що нав≥ть у так≥й глух≥й пров≥нц≥њ, ¤к тод≥шн≥й √арвардський коледж, учн≥в, що могли би процитувати ¤кий-не¤кий в≥рш Ќового «апов≥ту в ориг≥нал≥, знайшлос¤ би б≥льше, н≥ж в ус≥й тод≥шн≥й ћосков≥њ. “ак само ≥ за два стол≥тт¤ до цього московити, ¤к ≥ њхн≥ забут≥ кињвськ≥ попередники, майже не знали грецькоњ мови, майже не мали грецьких текст≥в ≥ майже н≥чого не перекладали з грецькоњ церковнослов’¤нською. ¬ цю вир≥шальну добу розбудови  ремл¤ та встановленн¤ в ћоскв≥ столичного стилю добрий дес¤ток м≥ст католицького «аходу м≥г би похвалитис¤ б≥льшим числом студент≥в ≥ викладач≥в грецькоњ мови, к≥льк≥стю грецьких рукопис≥в, загалом набагато б≥льшою увагою до в≥зант≥йськоњ традиц≥њ, н≥ж в ус≥й ћосков≥њ. —правд≥, саме з одного такого ≥тал≥йського м≥ста прибув славнозв≥сний ћаксим √рек, ¤кого 1518 року запросили до ћоскви дл¤ рев≥з≥њ старих переклад≥в псалтир¤ ≥ через дек≥лька рок≥в ув’¤знили в одному з монастир≥в, де в≥н ≥ пров≥в решту свого житт¤. ѕроте й ћаксим, чи¤ д≥¤льн≥сть у ћосков≥њ й дос≥ вивчена мало, в кожному раз≥ аж н≥¤к не був таким вишуканим знавцем грецького тексту Ќового «апов≥ту, ¤к, скаж≥мо, його зах≥дний сучасник ≈разм –оттердамський.

ћожна було б ≥ще говорити про суто грецький аспект м≥фу про «московський в≥зантин≥зм», проте необх≥дн≥сть бути стислим змушуЇ, зрештою, перейти до спор≥дненого м≥фу про «московське православ’¤». “ут ми торкаЇмос¤ питанн¤ не лише складного, але й дел≥катного.

ƒел≥катн≥сть постаЇ з простоњ вв≥чливост≥: адже непристойно висловлювати скептицизм щодо рел≥г≥йних в≥рувань ≥ншоњ особи.  оли нев≥руючий ставить п≥д сумн≥в чиюсь в≥ру, скаж≥мо, у —в¤ту “р≥йцю — це ≥ безглуздо, ≥ образливо. ѕроте не сл≥д на ц≥й п≥дстав≥ утримуватис¤ в≥д висловленн¤ своЇњ думки, наприклад, щодо того, чи мав рац≥ю ≈разм, за¤вл¤ючи про на¤вн≥сть п≥зн≥ших вставок у канон≥чному грецькому текст≥ Ќового «апов≥ту (comma Johanneum).

“ак само коли рос≥¤нин оголошуЇ себе в≥руючим, не гоже сторонньому перев≥р¤ти його знанн¤ —имволу в≥ри. јле ¤кщо той самий рос≥¤нин за¤вл¤Ї, що бути рос≥¤нином означаЇ бути православним в≥руючим, тимчасом коли опитуванн¤ ви¤вл¤ють, що б≥льше рос≥¤н в≥рить у гороскопи, а не в “р≥йцю, сторонн≥й може робити своњ висновки без небезпеки образити.

“аке розум≥нн¤ ≥нтелектуальних добрих манер стосуЇтьс¤ й ран≥ших час≥в, хоч там воно ускладнюЇтьс¤ через обмежен≥сть нашоњ ≥нформац≥њ. јдже ми просто не знаЇмо, що думала б≥льш≥сть московит≥в про так≥ реч≥, — перш за все тому, що абсолютна б≥льш≥сть (включаючи б≥льш≥сть пол≥тичноњ ел≥ти й нав≥ть перес≥чного духовенства) аж до XVII ст. була дуже скромно осв≥ченою, ≥ ¤к насл≥док, не залишила нам вартих дов≥ри запис≥в про те, що думала.

ќднак маЇмо св≥дченн¤ на користь того, що образ московськоњ пол≥тичноњ системи ¤к т≥сно поЇднаноњ з православною ≥Їрарх≥Їю в нац≥ональному союз≥, чи спонукуваноњ всемогутн≥ми рел≥г≥йними переконанн¤ми — це витв≥р п≥зн≥шого часу. ћосковська пол≥тична система ≤вана III та його наступник≥в постала з тривалих громад¤нських в≥йн м≥ж православними кн¤з¤ми, котр≥ раз-у-раз, ≥нод≥ у змов≥ з≥ зрадливими Їпископами, порушували кл¤тви, що њх давали на хрест≥. ўойно виникнувши, московський дв≥р витратив перших сто рок≥в свого ≥снуванн¤ на те, аби п≥дпор¤дкувати сус≥дн≥ слов’¤нськ≥ та православн≥ кн¤з≥вства — часто з допомогою союзник≥в-мусульман. ќдне слово, московська пол≥тична система своЇю прагматичною — назв≥мо њњ так — повед≥нкою н≥чим не в≥др≥зн¤лас¤ в≥д ≥нших Ївропейських держав перед –еформац≥Їю.

¬т≥м, два аспекти ћосков≥ю р≥зко вир≥зн¤ли, й обидва св≥дчать проти ≥дењ м≥цного союзу церкви та держави у «православн≥й ћоскв≥». ѕо-перше, церква ¤к окремий ≥нститут була тут незр≥вн¤нно б≥дн≥ша, слабша й менш зорган≥зована, н≥ж њњ зах≥дн≥ посестри, або ж св≥тська влада. ћайже вс≥ велик≥ кн¤з≥ робили з церквою, що њм заманетьс¤, ще задовго до того, ¤к урешт≥-решт ѕетро ≤ перетворив њњ просто на одну з г≥лок влади.

ѕо-друге, в ћосков≥њ було набагато менше того взаЇмопроникненн¤ св≥тськоњ та церковноњ ел≥т, н≥ж у зах≥дних сусп≥льствах, ≥з ¤кими њњ часто пор≥внюють. «даЇтьс¤, ≥cнували структурн≥ причини дл¤ ц≥Їњ ≥зол¤ц≥њ: в лог≥ц≥ московськоњ клановоњ орган≥зац≥њ, системах спадковоњ передач≥ приход≥в одруженим духовенством та монопол≥њ ченц≥в на Їпископальну владу. “а хоч би ¤к ми по¤снювали цю р≥зницю, факт залишаЇтьс¤ фактом: св≥тська та церковна ел≥ти так ≥ не сформували такоњ непорушноњ фаланги, ¤ку можна ви¤вити в ≥нших христи¤нських сусп≥льствах.

« цих та низки ≥нших причин можна т≥льки дивуватис¤ з того, що ≥сторики дотримуютьс¤ погл¤ду, буц≥мто конфес≥йна пол≥тика в≥д≥гравала велику роль у мисленн≥ реальних пол≥тик≥в ћосков≥њ впродовж тих стол≥ть, коли формувалас¤ ≥мпер≥¤, ≥ що м≥ф про «православну ћоскву» такий живучий.

“а ¤кщо спонукою до розширюванн¤ ћосковськоњ держави не були н≥ спогади про так звану кињвську спадщину, н≥ ≥де¤ хрестового походу проти татар, н≥ переконанн¤, видобут≥ з не≥снуючоњ теор≥њ “ретього –иму, ≥ ¤кщо в ц≥й ≥мпер≥њ не були об≥знан≥ з в≥зант≥йським цезарепап≥змом й узагал≥ з ≥стор≥Їю ¬≥зант≥њ, залишилис¤ незворушеними ученн¤м церкви, ¤ку до того ж систематично пригн≥чували, — тод≥ постаЇ два питанн¤:

1) ¤кими ж тод≥ були спонукальн≥ сили? ≥
2) зв≥дки вз¤лис¤ вс≥ ц≥ хибн≥ ≥дењ?

—кладн≥шою й важлив≥шою головоломкою Ї перше, бо воно, здаЇтьс¤, постаЇ з парадоксу: ¤кщо жодна з ≥дей, що, ¤к традиц≥йно вважалос¤, спр¤мовували московську ≥мперську експанс≥ю, насправд≥ н≥коли не була ≥стотним складником св≥тобаченн¤ московит≥в, то що ж спонукало њх так уперто й невпинно розшир¤ти державу?

ѕерегл¤даючи головн≥ етапи московськоњ експанс≥њ, ¤ гадаю, ми можемо, дещо спрощуючи, сказати, що основних причин експанс≥њ було три: московити були демограф≥чно динам≥чною етн≥чною масою, навколо ¤коњ прост¤галис¤ малонаселен≥ територ≥њ; московський дв≥р зум≥в стати високоефективною, централ≥зованою, монол≥тною й воЇн≥зованою пол≥тичною орган≥зац≥Їю; сус≥дн≥ в≥йськово-пол≥тичн≥ орган≥зац≥њ за час≥в найб≥льшоњ експанс≥њ ћоскви були з р≥зних причин ослаблен≥ внутр≥шн≥м розбратом, виснаженн¤м ресурс≥в або загрозою третьоњ сторони. ÷≥ чинники, звичайно, взаЇмод≥¤ли: загалом мирне просуванн¤ в —иб≥р давало ресурси дл¤ в≥йськовоњ машини, що рухалас¤ на —моленськ ≥  ињв; внутр≥шн≥й розбрат у Ћитв≥ або на  авказ≥ посилювавс¤ п≥д московським впливом; надзвичайно зцентрал≥зована пол≥тична система ви¤вл¤ла особливе вм≥нн¤ керувати ресурсами та поглинати м≥сцев≥ ел≥ти ≥ так дал≥.

≤ навпаки: там ≥ тод≥, де ≥ коли цих умов бракувало, експанс≥¤ здеб≥льшого зупин¤лас¤: рос≥йськ≥ колон≥сти не змогли вит≥снити в≥дносно щ≥льне населенн¤ в ”крањн≥, Ѕ≥лорус≥ або нав≥ть на —ередн≥й ¬олз≥; в пер≥оди, коли центральна пол≥тична система втрачала свою монол≥тн≥сть, експанс≥¤ припин¤лас¤ або нав≥ть, ¤к 1605 року, ≥мпер≥¤ починала розпадатис¤; а там, де сус≥ди були в змоз≥ чинити в≥йськовий оп≥р, ¤к-от Ўвец≥¤,  итай або ќсманська ≥мпер≥¤, експанс≥¤ припин¤лас¤.

Ѕа б≥льше, ¤ наваживс¤ би стверджувати, що то була держава, ¤ка потужно розросталас¤, але не конче була «експанс≥он≥стською». —ебто московськ≥, а п≥зн≥ше рос≥йськ≥ пол≥тичн≥ д≥¤ч≥ зовс≥м не керувалис¤ трансцендентальним переконанн¤м, що держава або розшир¤тиметьс¤, або загине, що вони приречен≥ на експанс≥ю, що вони мають нехтувати приземленими прагматичними м≥ркуванн¤ми та ризиками задл¤ експанс≥њ, бо вони не под≥бн≥ до ≥нших смертних чи њхн¤ експанс≥¤ — до ≥нших практичних справ. ћосковити зазвичай поводилис¤ ¤к прагматичн≥ пристосуванц≥; вони не схильн≥ були ризикувати й легко поступалис¤ будь-¤кою метою, ¤кщо наражалис¤ на оп≥р або ц≥на ви¤вл¤лас¤ зависокою. ¬они не були ’рестоносц¤ми. (ѕитанн¤ про те, чи були ’рестоносц¤ми сам≥ хрестоносц≥, залишаю до ≥ншого разу.)

ѕроте ¤кщо справи сто¤ли саме так — ¤кщо –ос≥йська ≥мпер≥¤ була справд≥ результатом зб≥гу св≥домого, опортун≥стичного й ad hoc пристосуванн¤ до обставин — тод≥ зв≥дки уз¤лис¤ вс≥ ц≥ балачки про «кињвську спадщину», «“рет≥й –им», «московський в≥зантин≥зм» ≥ таке ≥нше?

ѕобоююс¤, доведетьс¤ визнати, що ц≥ нерос≥йськ≥ пон¤тт¤ й нед≥Їв≥ абстракц≥њ поход¤ть ≥з того самого джерела, що й майже вс≥ модерн≥ ≥нтелектуальн≥ та ≥дейн≥ теч≥њ, включно з б≥льшою частиною того, що Ї нин≥ православною думкою ≥ практикою –ос≥њ, з марксизмом ≥ рейіано-тетчер≥всько-п≥ночет≥вським «в≥льним ринком», — ≥з постренесансного «аходу.

÷≥ ≥дењ проникали в рос≥йську думку р≥зними шл¤хами ≥ з р≥зних джерел — надто численних, щоб њх тут можна було бодай перел≥чити. ѕроте т≥ ≥дењ, ¤к≥ нас ц≥кавл¤ть найб≥льше, мають дв≥ неспод≥ван≥ сп≥льн≥ риси: своњм походженн¤м вони завд¤чують здеб≥льшого Ївропейським ≥нтелектуальним рухам ≥ турботам, а ≥мпорт цих ≥дей зд≥йснювавс¤, ¤к правило, в ≥нтересах не самих рос≥¤н, а когось ≥ншого.

ѕочн≥мо хоч би з того ж ≤вана III, ¤кого ¤ згадував вище ¤к засновника ћосковськоњ держави. як ус≥ ми пам’¤таЇмо, його друга ж≥нка «о¤ (—оф≥¤) була плем≥нницею останнього в≥зант≥йського ≥мператора. ÷ей шлюб, що його влаштував у ¬атикан≥ знаменитий греко-≥тал≥йський платон≥к кардинал ¬ессар≥он (помер 1472 року), був частиною сп≥льного плану грек≥в ≥ папи, спр¤мованого на залученн¤ ћоскви та њњ татарських союзник≥в до великого антитурецького в≥йськового аль¤нсу. ѕоказово, що в к≥нцевому п≥дсумку ≤ван не приЇднавс¤ до жодного такого задуму: його прагматична татарська пол≥тика та сх≥дна торг≥вл¤ ви¤вилис¤ дл¤ нього незр≥вн¤нно важлив≥шими, н≥ж будь-¤к≥ зах≥дн≥ союзи. ¬т≥м, його нова ж≥нка ≥ багато хто з њњ греко-≥тал≥йського почту ≥стотно вплинули на формуванн¤ пор¤дк≥в московського двору майже в ус≥х сферах. ≤тал≥йськ≥ арх≥тектори вибудували нову фортецю  ремл¤ в м≥ланському стил≥, грановитий монарший палац майже тотожним до палацу в ‘еррар≥, три собори, що ≥м≥тують рос≥йськ≥ стил≥, оздобили безл≥ччю ≥тал≥йських ренесансних деталей ≥ дахами з червоноњ черепиц≥ ¹⁴. ѕроте ≥ це найважлив≥ше — ц≥ глибоко засим≥льован≥ греки-ун≥ати, ≥тал≥зуючи московське придворне житт¤, схоже, переконали своњх московських замовник≥в у тому, що уособлюють традиц≥њ ѕалеолог≥в та велич≥ ¬≥зант≥њ. ¬они не т≥льки ≥тал≥зували житт¤ рос≥йськоњ ел≥ти, але й водночас наближали до своњх московських кл≥Їнт≥в т≥ традиц≥њ, ¤к≥ сам≥ представл¤ли — традиц≥њ ѕалеолог≥в ≥ в≥зант≥йськоњ велич≥. ѕроте це, ¤к ≥ все ≥нше в новому ≥мперському стил≥ ћоскви, була зах≥дна, в сут≥ своњй ≥тал≥йська форма в≥зантин≥зму — недаремно ж патрон —оф≥њ, ун≥атський кардинал ¬ессар≥он, усе своЇ житт¤ намагавс¤ переконати ≥тал≥йц≥в, що в≥зант≥йська мант≥¤ перейшла (знову translatio ≥треrii) у спадщину… до –иму! ¹⁵

≤нша тема, що прийшла з «аходу приблизно в цей самий час (може, з тим самим ¬ессар≥оном), — анти≥сламськ≥ упередженн¤, ¤к≥ починають з’¤вл¤тис¤ в московських л≥тературних творах ≥ л≥тописах. ≤ хоч навр¤д чи ¬ессар≥он надсилав ≤ванов≥ III прим≥рник своњх «ѕромов ≥ лист≥в до христи¤нських монарх≥в проти турк≥в» ¹⁶, греки н≥коли не втрачали над≥њ нацькувати московит≥в (так само, ¤к ≥нших) проти осман≥в. ѕереважно ц≥ зусилл¤, здаЇтьс¤, набирали форм пост≥йного нагадуванн¤ прагматичним рос≥¤нам про надзвичайне значенн¤ њхньоњ в≥зант≥йськоњ та православноњ спадщини.

ѕ≥сл¤ того, ¤к  онтрреформац≥¤ перетворила –≥ч ѕосполиту вперше в њњ ≥стор≥њ на католицьке корол≥вство, голоси украњнських та б≥лоруських православних кл≥рик≥в-ем≥ірант≥в долучилис¤ до голос≥в грек≥в, що закликали ћоскву стати на захист православ’¤. —аме ц≥ красномовн≥ та пол≥тично досв≥дчен≥ прибульц≥ (п≥зн≥ше до них додалас¤ козацька ел≥та, рекрутована до ≥мперського ≥стебл≥шменту) наприк≥нц≥ XVII й у XVIII стол≥тт¤х створили дл¤ московит≥в — у своњх власних ≥нтересах — м≥ф про «кињвську спадщину» ¹⁷.

«вичайно, не можна заперечувати, що списки «ѕов≥ст≥ временних л≥т» були в≥дом≥ декому з-пом≥ж московськоњ духовноњ ел≥ти в≥ддавна. “а вони не були розповсюдженим читвом серед мир¤н, ≥ нав≥ть т≥ з л≥тописц≥в, хто њх читав, схоже, не в≥дчували зв’¤зку м≥ж московською ≥стор≥Їю та кињвською, до ¤коњ ставилис¤ ¤к до класичноњ давнини. Ќатом≥сть мир¤ни дедал≥ б≥льше читали «—инопсис» ≥ ‘еофана ѕрокоповича — насамперед тому, що вони виходили друком («—инопсис» м≥ж 1674 ≥ 1836 роками перевидававс¤ багато раз≥в).

ќдне з видань «—инопсиса» (очевидно, 1680 року) використав ¬асил≥й “ат≥щев дл¤ своЇњ великоњ зведеноњ ≥сторичноњ прац≥, в ¤к≥й уже вповн≥ розвинув тезу про сприйн¤тт¤ ћосков≥Їю кињвськоњ спадщини. ѕроте нав≥ть його розум≥нн¤ спадковост≥ не було специф≥чно сх≥днослов’¤нським: в≥н починав в≥д √ога ≥ ћагога, а  ињв у його ≥сторичн≥й конструкц≥њ в≥д≥гравав скромну роль, розум≥нн¤ ¤коњ в≥н д≥став великою м≥рою не з руських, а з зах≥дних джерел ¹⁸.

ћикола  арамз≥н сумн≥вавс¤, чи справд≥ “ат≥щев почерпнув де¤к≥ з≥ своњх ≥дей ≥з джерел, проте в≥н, здаЇтьс¤, ан≥трохи не ставив п≥д сумн≥в припущенн¤ свого попередника, що вс¤ ≥стор≥¤ п≥сл¤ ¬олодимира — це ≥стор≥¤ –ос≥њ. …ого все ще видатна «≤стор≥¤ держави рос≥йськоњ» заклала концептуальн≥ п≥двалини, що лишилис¤ непорушними й великою м≥рою неперегл¤дуваними впродовж двох стол≥ть. ¬≥н ув≥в пон¤тт¤ Їдиноњ «–ос≥њ», вже в≥д IX ст. населеноњ «росси¤нами», малис¤ на уваз≥ вс≥ сх≥дн≥ слов’¤ни ≥ майже вс¤ Ївропейська частина тод≥шньоњ (близько 1801) –ос≥йськоњ ≥мпер≥њ.  арамз≥н, що справедливо вважаЇтьс¤ видатним майстром рос≥йськоњ прози, ретельно добирав слова, тож мусив знати, що «–ос≥¤» та пох≥дн≥ в≥д нього потрапили до рос≥йськоњ мови з науковоњ польськоњ, ¤ка сама зазнала впливу греко-латинськоњ традиц≥њ, ≥ стандартними терм≥нами стали лише в≥д XVII ст. ѕроте, беззастережно включаючи, ¤к ≥ “ат≥щев, кињвську й усю сх≥днослов’¤нську ≥стор≥ю до «рос≥йськоњ»,  арамз≥н говорить про нењ дуже мало: в його знаменит≥й програмн≥й ««аписц≥ про давню й нову –ос≥ю» нема жодноњ згадки н≥ про  ињв, н≥ про ”крањну (¤ку в≥н назвав би «ћалорос≥Їю») ¹⁹.

«ак≥нченн¤ ж ц≥Їњ ≥стор≥њ добре в≥доме: коли Ївропейськ≥ теч≥њ романтизму та раннього нац≥онал≥зму дос¤гли –ос≥њ й були одомашнен≥ у форм≥ слов’¤ноф≥льства та панслав≥зму, њхн≥ адепти звернулис¤ по св≥й «текст» до того, що њм здавалос¤ ≥сторичними св≥дченн¤ми, а насправд≥ було строкатою м≥шанкою ≥нших текст≥в, створених або натхненних чужинц¤ми задл¤ своњх власних потреб ≥ надто далеких в≥д способ≥в мисленн¤ д≥Ївих пол≥тик≥в московськоњ минувшини, помилково сприйн¤того ¤к останн¤ доба нац≥ональноњ автентичност≥. “≥льки тепер ми починаЇмо розум≥ти, ¤кий безлад учинили ц≥ дилетанти, — але, можливо, знанн¤ це зап≥зн≥ле ²⁰.

«вичайно, говорити на вс≥ ц≥ теми можна було б ще дуже довго. ѕроте ¤ хочу тепер показати, ¤кий, на мою думку, стосунок маЇ все сказане тут до сучасних клопот≥в щодо повед≥нки рос≥¤н на м≥жнародн≥й арен≥.

“ут постаЇ три аспекти: ¤кою м≥рою в той або ≥нший ≥з розгл¤нутих м≥ф≥в в≥р¤ть пол≥тично активн≥ прошарки сьогодн≥шнього рос≥йського сусп≥льства; ¤к така в≥ра може вплинути на формулюванн¤ та проведенн¤ зовн≥шньоњ пол≥тики; ≥ в ¤ких специф≥чних галуз¤х так≥ в≥руванн¤ можуть мати найб≥льше значенн¤?

« останн≥х публ≥кац≥й, ≥ впливових, ≥ марг≥нальних, добре видно, що ц≥ла низка м≥фологем, ¤к≥ ¤ спробував тут спростувати, опанувала майже вс≥х тих рос≥¤н, хто схильний удаватис¤ до ≥сторичних аріумент≥в узагал≥. “аке становище видаЇтьс¤ насл≥дком впливу п’¤ти головних чинник≥в:

1. Ќевблаганна стандартизац≥¤ й деірадац≥¤ ≥сторичного мисленн¤ в сусп≥льств≥, де засоби масовоњ ≥нформац≥њ прот¤гом житт¤ к≥лькох покол≥нь були контрольован≥ й ман≥пульован≥ на догоду пол≥тиц≥.
2. ƒобре в≥дом≥ зиізаіи пропаіанди й пол≥тики — в≥д напад≥в на рос≥йський великодержавний шов≥н≥зм до заклик≥в до рос≥йського патр≥отизму, в≥д марксистського ≥нтернац≥онал≥зму до боротьби з космопол≥тизмом тощо.
3. як насл≥док перших двох — нахил широкоњ публ≥ки б≥льше дов≥р¤ти тим ≥сторичним погл¤дам, що суперечать оф≥ц≥йним або оф≥ц≥йно пересл≥дуютьс¤ — наприклад, попул¤рним сьогодн≥ нап≥воф≥ц≥йним ≥сторикам XIX ст. або нац≥онал≥стичн≥й ем≥ірац≥њ XX ст.
4. «асаднича напружен≥сть, ¤ка створюЇтьс¤ ≥мпл≥цитними асоц≥ац≥¤ми рос≥йських нац≥ональних м≥ф≥в ≥з забороненою темою м≥жнац≥ональних в≥дносин.
5. Ѕ≥льша або менша ≥зольован≥сть майже вс≥х рос≥¤н в≥д д≥алогу, що в≥дбуваЇтьс¤ в зах≥дних соц≥альних науках ≥з таких питань, ¤к нац≥ональн≥ м≥фи та у¤влюване минуле.

якщо нин≥шн¤ тенденц≥¤ до в≥дкритоњ дискус≥њ та м≥жнародного д≥алогу триватиме, то можна оч≥кувати суттЇвого зменшенн¤ впливу перших двох чинник≥в (меншою м≥рою решти). ѕроте злигодн≥ та недуги, ¤к≥ в найближчому майбутт≥ оч≥кують нац≥ю, разом ≥з розвалом академ≥чноњ науки та в≥дродженн¤м нац≥онал≥стичноњ ностальг≥њ, очевид¤чки протид≥¤тимуть пол≥пшенню становища. Ѕ≥льш≥сть рос≥¤н охоч≥ше, н≥ж у минул≥ дес¤тил≥тт¤, оф≥ц≥йно прийматиме традиц≥йн≥ м≥фи, ¤к≥ ми тут обговорили, ≥ вважатиме њх за обірунтуванн¤ пол≥тичних позиц≥й та акц≥й.

ўо ж до м≥ри, ¤кою ц≥ широко розповсюджен≥ м≥фолог≥чн≥ в≥руванн¤ впливатимуть на формулюванн¤ та проведенн¤ рос≥йськоњ зовн≥шньоњ пол≥тики (зокрема й в≥дносини з «близьким заруб≥жж¤м»), то вона у¤вл¤Їтьс¤ мен≥ залежною в≥д еволюц≥њ пол≥тичних структур найближчим часом. Ќараз≥ стар≥ пол≥тичн≥ ел≥ти, чий прагматизм ≥ т¤ж≥нн¤ до альтернативних джерел ≥нформац≥њ зробили њх скептичними до нац≥ональних м≥ф≥в або розжалували ц≥ м≥фи до нижчого статусу в систем≥ переконань, зберегли достатню групову Їдн≥сть ≥ здобули авторитет серед основних сусп≥льних груп, так що видаЇтьс¤ малоймов≥рним (але не зовс≥м неможливим), щоб ц≥ стар≥ ел≥ти формулювали й проводили в житт¤ пол≥тику, побудовану на нац≥ональних м≥фах.

—лушним видаЇтьс¤ й те, що б≥льш≥сть в≥двертих пропов≥дник≥в традиц≥йних погл¤д≥в (¤к приклад можна вз¤ти —олжен≥цина — але т≥льки ¤к приклад, оск≥льки його претенз≥¤ виступати в≥д ≥мен≥ вс≥х рос≥¤н сумн≥вна), наст≥льки перейн¤т≥ внутр≥шн≥ми духовними й матер≥альними гризотами рос≥йськоњ нац≥њ, що навр¤д чи в змоз≥ (¤кщо не брати до уваги загальний антагон≥зм до всього постпросв≥тницького зах≥дного матер≥ал≥зму ≥ картез≥анства) скласти ¤кусь ц≥л≥сну програму повед≥нки –ос≥њ в сучасн≥й сп≥льнот≥ нац≥й. ƒо того ж —олжен≥цин ≥ под≥бн≥ до нього останн≥м часом висловлювали дещо дивну готовн≥сть поступитис¤ частинами ≥мперськоњ територ≥њ ≥ незворушно спостер≥гали розвал –ад¤нського —оюзу.

ќднак ≥снуЇ три сфери, в ¤к≥й живуч≥сть старих м≥ф≥в у поЇднанн≥ з поточними пол≥тичними реал≥¤ми може призвести до шк≥дливих ≥ траг≥чних пол≥тичних насл≥дк≥в.

ѕершою та найнебезпечн≥шою д≥л¤нкою Ї рос≥йсько-украњнськ≥ в≥дносини. —л≥д одразу сказати, що тут нац≥ональн≥ м≥фи спрацьовують з обох бок≥в, ≥ можна було б написати статтю, под≥бну до ц≥Їњ, зробивши в н≥й такий самий скептичний огл¤д ≥сторичноњ аріументац≥њ чималоњ к≥лькост≥ нац≥ональних м≥ф≥в, милих серцю украњнц¤. ¬арто зауважити, що одн≥Їю з сучасних модиф≥кац≥й м≥фу про «кињвську спадщину» (того самого, котрий, ¤к ми пам’¤таЇмо, де¤к≥ украњнц≥ в певн≥ пер≥оди утверджували дл¤ своњх власних ц≥лей) Ї дивовижна нездатн≥сть рос≥¤н — у багатьох випадках, гадаю, ц≥лком щира — визнати вмотивован≥сть претенз≥й украњнц≥в на власну нац≥ональну ≥дентичн≥сть, не кажучи вже про те, що вони вважають своЇю нац≥ональною територ≥Їю. “ут знову пошлюс¤ на —олжен≥цина (хоча, повторюс¤, в≥н не маЇ мандата говорити в≥д ≥мен≥ рос≥¤н): у «Ћист≥ до вожд≥в –ад¤нського —оюзу» своЇ бажанн¤ скинути ганебний т¤гар ≥мпер≥њ щодо, скаж≥мо, “аджикистану в≥н не поширюЇ на ”крањну — адже, ¤к нос≥й м≥фу про кињвську спадщину, в≥н вважаЇ њњ частиною ¬еликоњ –ос≥њ. ¬≥н просто «не пон¤л». ≤ в≥н не одинокий.

«вичайно, питанн¤ це не просте. ”крањна в њњ сучасних кордонах Ї територ≥ально окресленим правовим утворенн¤м, що сформувалос¤ внасл≥док ц≥лоњ низки акт≥в рос≥йського та рад¤нського ур¤ду м≥ж 1654 ≥ 1954 роками. ƒекотр≥ з цих акт≥в можна пор≥вн¤ти з продажем Ћуњз≥ани, ≥нш≥ — з ‘ранцузькою, ≤нд≥йською або ≤спано-јмериканською в≥йною.  оли –ос≥йська ≥мпер≥¤ здобула територ≥њ сучасноњ ”крањни, б≥льш≥сть ≥з них була малонаселеною, ≥ добра половина залишалас¤ такою десь приблизно до епохи, в ¤ку жив ћоцарт. Ќа заселених п≥вн≥чно-зах≥дних територ≥¤х мешкали (поза м≥стами) переважно украњнц≥, але згодом њњ родюч≥ степи засел¤лис¤ украњнськими, рос≥йськими, б≥лоруськими, Їврейськими, болгарськими, сербськими, н≥мецькими й татарськими общинами.

ќднак ”крањна не Їдина в св≥т≥ крањна з такою непростою ≥стор≥Їю. √оловним Ї те, що ц¤ сучасна сп≥льнота Ї об’Їктом м≥жнародного права ≥ що њњ статус ≥ кордони неодноразово п≥дтверджено ’арт≥Їю ќќЌ, √ельс≥нською угодою,  онституц≥Їю —–—– 1977 року та ≥ншими дос≥ чинними правовими документами ¤к рад¤нськоњ, так ≥ пострад¤нськоњ доби. Ќа щаст¤, украњнський та рос≥йський ур¤ди розгл¤дають нов≥ республ≥ки прагматично, насамперед ¤к юрисдикц≥њ, а не ¤к «землю предк≥в». ≤, здаЇтьс¤, рос≥¤ни, ¤к≥ живуть в ”крањн≥, здеб≥льшого ставл¤тьс¤ до поточних пол≥тичних домовленостей не менш позитивно, н≥ж рос≥¤ни –ос≥йськоњ ‘едерац≥њ. ќднак ¤кщо ¤кийсь ур¤д в≥дчуЇ потребу д≥¤ти, керуючись в≥дпов≥дними нац≥ональними м≥фами, то це призведе до неймов≥рного хаосу.

ƒруга сфера, в ¤к≥й стар≥ нац≥ональн≥ м≥фи легко можуть вплинути на зовн≥шню пол≥тику — це реакц≥¤ –ос≥њ на агон≥ю ёіослав≥њ. ћ≥ф, про ¤кий може йтис¤ в цьому зв’¤зку, — м≥ф «православ’¤». « огл¤ду на цин≥чне використанн¤ його на виправданн¤ рос≥йськоњ ≥мперськоњ пол≥тики у протисто¤нн≥ з ≥ншими великими державами наприк≥нц≥ XIX ст. в≥н набув додаткового м≥ф≥чного блиску. ѕроте думка про глибоку емоц≥йну перейн¤т≥сть широких к≥л пол≥тично активних рос≥¤н сербськими проблемами Ї абсурдною; той, хто висуваЇ њњ, Ї, на мою думку, злочинним цин≥ком; той, хто некритично њњ приймаЇ — кари г≥дним нев≥гласом.  ожен, хто вивчав рос≥йсько-сербськ≥ в≥дносини за останнЇ стол≥тт¤, може ставитис¤ до цього подв≥йного м≥фу т≥льки скептично, бо в≥н подв≥йно безглуздий. –ос≥¤ни «сп≥вчувають» сербам ¤к «братам-слов’¤нам» — ≥ що, њхнЇ сп≥вчутт¤ б≥льше, або менше, н≥ж до украњнц≥в, б≥лорус≥в, пол¤к≥в? ј њхн¤ п≥дтримка «православних брат≥в» — б≥льш чи менш р≥шуча, н≥ж п≥дтримка украњнц≥в або румун≥в? ƒл¤ нин≥шнього рос≥йського ур¤ду так≥ д≥њ — скандально цин≥чна, а до того ж безпечна ≥ дешева поступка незначн≥й меншост≥, ¤ку л¤каЇ чи обурюЇ зах≥дна або американська гегемон≥¤ та приниженн¤ –ос≥њ внасл≥док краху рад¤нськоњ системи.

™ й трет¤ сфера, в ¤к≥й м≥ф про «нац≥ональну Їдн≥сть» чи «народ» потенц≥йно може створити проблему, — хоча можливо, що ц≥лком прагматичн≥, а не умогл¤дн≥ труднощ≥ змаганн¤ р≥зних етн≥чних громад визначатимуть переб≥г под≥й. ћаю на уваз≥ ту обставину, що м≥льйони рос≥¤н опинилис¤, под≥бно до алжирських pieds noirs («чорноногих»), по ≥нший б≥к звужених ≥мперських кордон≥в. ÷е дуже ≥стотна к≥льк≥сть людей: вона приблизно дор≥внюЇ загальн≥й к≥лькост≥ рос≥¤н на планет≥ 1900 року.

“ут так само м≥фи спрацьовують з обох бок≥в, ≥ ми не будемо зараз розбиратис¤ з казахським, естонським, чеченським та ≥ншими культурними артефактами. јле дл¤ загального блага вс≥х зац≥кавлених стор≥н надзвичайно важливим Ї максимально уникати спокуси дражнити дешевими нац≥ональними й традиц≥йними гаслами, а кр≥м того, не п≥ддаватис¤ на сторонн≥ заохоченн¤. «вичайно, в≥дмова культивувати традиц≥йно вживан≥ аріументи даватиметьс¤ нелегко, тим б≥льше, що багато рос≥¤н уже стали б≥женц¤ми, ≥ ще багатьом дадуть в≥дчути, що вони Ї небажаними: в часи загальних економ≥чних негаразд≥в бракуЇ найнеобх≥дн≥шого, насамперед житла. ќбставини надзвичайно складн≥ й розмањт≥: дехто з рос≥¤н захоче зрештою њхати додому, ≥нш≥ залишитис¤. Ќин≥ у, здавалось би, потенц≥йно найнебезпечн≥ш≥й ситуац≥њ  азахстану справи йдуть краще, н≥ж можна було оч≥кувати, бо президент ЌазарбаЇв, под≥бно до украњнського кер≥вництва, тлумачить нове державне об’Їднанн¤ ¤к пол≥тичну юрисдикц≥ю, а не нац≥ю-державу, ≥ тримаЇ на припон≥ м≥сцевих нац≥онал≥ст≥в. ѕобажаймо йому усп≥ху.

ѕ≥дсумуЇмо. –ос≥йська пол≥тична культура, ¤ка набрала вп≥знаваних рис наприк≥нц≥ XV ст. й еволюц≥йно розвивалас¤ до нов≥тньоњ доби, в основ≥ своњй не Ї експанс≥он≥стською. ќднак московська та п≥зн≥ша рос≥йська держави мають чималу ≥стор≥ю експанс≥њ. ћ≥фи про його походженн¤ та природу в нов≥тн≥ часи були створен≥ й загально прийн¤т≥ вченими й осв≥ченою публ≥кою. ƒе¤к≥ з цих м≥ф≥в нав≥ть тлумачилис¤ ¤к причини самоњ експанс≥њ або в≥ддзеркаленн¤ експанс≥он≥стських або мес≥анських прагнень. ѕроте б≥льш≥сть таких м≥ф≥в виникала не спонтанно в надрах самоњ московськоњ культури, а п≥д впливом головних теч≥й в ≥стор≥њ Ївропейськоњ культури та в контекст≥ Ївропейськоњ пол≥тики. ≤ вони не надихали московську експанс≥ю.

ѕрот¤гом рад¤нського пер≥оду складн≥ процеси попул¤ризац≥њ, в тому числ≥ поширений оп≥р оф≥ц≥йному ≥нтернац≥онал≥змов≥, привели до загального сприйн¤тт¤ б≥льшост≥ цих нац≥ональних м≥ф≥в. ѕроте вони здеб≥льшого не мають безпосереднього впливу на зовн≥шньопол≥тичний виб≥р –ос≥йськоњ ‘едерац≥њ ≥ не Ї найважлив≥шою турботою дл¤ б≥льшост≥ рос≥¤н.

¬т≥м, т¤гар цих турбот, що завд¤ки поширеному у¤вленню про зах≥дну зверхн≥сть та егоњзм перетворилос¤ на по-р≥зному висловлюване почутт¤ нац≥онального приниженн¤ –ос≥њ, даЇтьс¤ взнаки. ѕов≥тр¤ знову насичене нац≥онал≥змом. ћоже так статис¤, що рос≥¤ни — ≥ њхн≥ пол≥тики — надихаютьс¤ його ≥ б≥ль своЇњ нин≥шньоњ скрути ви¤вл¤ть в ≥ррац≥ональних формах. ≤ тод≥ вже мало важитиме, чи мають ц≥ м≥фи ¤кесь реальне п≥дірунт¤, чи н≥. Ќ≥хто не зупин¤тиметьс¤, щоб обм≥ркувати й обговорити в ¤комусь сенс≥ ще ц≥кав≥шу тему: чи сучасна рос≥йська нац≥¤, урбан≥зована й ≥ндустр≥ал≥зована, Ї ≥ншою нац≥Їю, — бо вони в≥ритимуть, що в≥дтворюють стару м≥ф≥чну нац≥ю. ƒл¤ рос≥¤н керуватис¤ такою примарною в≥рою буде трагед≥Їю, — але надто багато чого в ≥стор≥њ Ї трагед≥Їю. ÷≥лком можливо, що саме цей факт почасти й спонукаЇ народи повсюдно творити нац≥ональн≥ м≥фи — ≥ в≥рити в них.

–ос≥йськ≥ м≥фи про кињвську спадщину

–ос≥йськ≥ м≥фи про кињвську спадщину ѕерекладено за публ≥кац≥Їю: Edward L. Keenan. «On Certain Mythical Beliefs and Russian Behaviors». In: S.Frederick Starr (ed.), The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia. — Armonk, New York and London, England, 1994, pp. 19-40.

¹ “ак≥ погл¤ди притаманн≥ нов≥тн≥м прац¤м де¤ких видатних досл≥дник≥в, див.: N.V. Riasanovski. A History of Russia, 4th ed. (New York: Oxford University Press, 1984); Richard Pipes. Russia Under the Old Regime (New York: Collier Books, 1992). ’оча багато нов≥тн≥х праць заторкують важлив≥ аспекти рос≥йськоњ ≥стор≥ограф≥њ, жодна з них належним чином не висв≥тлюЇ питанн¤ про виникненн¤ й розвиток перел≥чених дал≥ ≥дей. ѕродуктивн≥ м≥ркуванн¤ з окремих питань див: —ергей ѕентич. –усска¤ историографи¤ XVIII века (Ћенинград, 1961); ѕ.Ќ. ћилюков. √лавные течени¤ русской исторической мысли (ћосква, 1897); Anatol G. Mazour. Modern Russian Historiography (Princeton: Van Nostrand, 1958); “.Ћ. Pyбинштейн. –усска¤ историографи¤ (ћосква: ќгиз, 1941). ѕосмертне виданн¤ Russian Historiography: A History by George Vemadsky (Belmont, MA: Nordland, 1978) безнад≥йно застар≥ло.

² ÷е, без сумн≥ву, переб≥льшенн¤. ¬ажливим означенн¤м тут Ї «правл¤ча воњнська каста», ¤ким ¤ позначаю в≥йськово-пол≥тичну ел≥ту, — воно приблизно в≥дпов≥даЇ тогочасному пон¤ттю «двору» (що вживаЇтьс¤ в документах). ѕредставники цього «двору» майже вс≥ були неписьменн≥ десь аж до к≥нц¤ XVI ст., њхню ментальн≥сть найкраще — хоч ≥ опосередковано — характеризують документи њхн≥х канцел¤р≥й. ћожна заперечити, що на¤вн≥сть московських списк≥в «ѕов≥ст≥ временних л≥т» указуЇ на усв≥домленн¤ московитами кињвського минулого, — але майже немаЇ св≥дчень, що так≥ тексти читало до вказаного часу св≥тське кер≥вництво.

³ ÷е зауважив јнтон≥о ѕоссев≥но 1582 р. ƒив.: Hugh F. Graham, trans. The Muscovia of Antonio Possevino (Pittsburgh: University Center for International Studies, 1977), p. 6.

⁴ ѕро це пов≥домив мене м≥й колега ћайкл ‘лаЇр, що працюЇ над досл≥дженн¤м символ≥ки й ≥конограф≥њ собору —в. ¬асил≥¤. ѕор. зведенн¤, роблен≥ задл¤ ≥ншоњ мети в: ¬.Ѕ.  обрин. «√енеалоги¤ и антропонимика» в »стори¤ u генеалоги¤ (ћосква: Ќаука, 1977), с. 80-155, особливо табл. «, с. 89-90.  обр≥н, що працював над питанн¤м календарних ≥ некалендарних ≥мен, не торкаЇтьс¤ питанн¤ в≥дсутност≥ кињвських рем≥н≥сценц≥й.

⁶ я торкавс¤ цього питанн¤ п≥д дещо ≥ншим кутом зору в: «The trouble with Muscovy: Some Observation upon Problems of the Comparative Study of Form and Genre in Historical Writing», Mediaevalia et Humanistica: Studies in Medieval and Renaissance Culture, new series, no. 5 (1974), pp. 103-126.

⁷ ƒосл≥дники часто цитують под≥бн≥ висловлюванн¤, що м≥ст¤тьс¤ в дипломатичних документах, напр.: ѕам¤тники дипломатических сношений ћосковского государства c ѕольско-Ћитовским, т. 2; а також: —борник русского исторического общества (—ѕб, 1887), т. 59. ѕ≥д час переговор≥в ≥з пол¤ками в ям≥ «апольському в 1581 р. дипломати ≤вана IV намагалис¤ довести, що Ћ≥вон≥¤ Ї частиною його «вотчини». ƒив.: Graham, Muscovia of Antonio Possevino, p. 107.

⁸ A.A. —пицин. «K вопросу о ћономаховой щапке», «аписки отделени¤ русской u слав¤нской археологии русского археологического общества, т. 8, ч. 1 (—ѕб, 1908).

⁹ я торкаюс¤ цих питань у своњй прац≥ «Muscovy and Kazan: Some Introductory Remarks on the Patterns of Steppe Diplomacy», Slavic Review, vol. 26, no. 4 (December 1967), pp. 548-558. ѕродаж ≥ транспортуванн¤ христи¤нських раб≥в Ї часто обговорюваним питанн¤м, наприклад у: —ношени¤ c Ќогайской ордой. –оссийский государственный архив древних актов (–√јƒј), фонд 127, кн. 9. ¬ербуванн¤ мулл потверджуЇтьс¤ наступною ≥нструкц≥Їю рос≥йському послов≥ до Ќогайськоњ ќрди 1581 р.: «ƒа пам¤ть …вану: послано c ним государево жалование ян-√арды ћолне п¤ть рублев. » ему государево жалование ян-√арды ћолне отдати тайно. ј говорити ему, что государю служба его ведома, и он бы государю и впредь служил бы потому ж, как преж того служил, и государево жалование к нему и впредь будет без оскуден褻. –√јƒј, фонд 127, кн. 9, 1.54 об.-55.

¹⁰ •рунтовний огл¤д ц≥Їњ надзвичайно заплутаноњ ≥стор≥њ можна знайти в: David M. Goldfrank. «Moscow, the Third Rome», Modem Encyklopedia of Russianand Soviet History, ed.Joseph Wieczynski (Gulf Breeze, FL: Academic International Press, 1981), vol. 23, pp. 118-121.

¹¹ ѕор. сер≥ю його статей: «The Nature and Reception of Christian Byzantine Culture in Russia in the Tenth to Thirteenth Centuries and its Implications for Russian Culture», Siania Gandensia (Ghent), vol. 5 (1978), pp. 107-139; «Quotations of Patristic and Byzantine Works by Early Russian Authors as an Indication of the Cultural Level of  ≥еvan Russia», Slavia Gandensia, vol. 10 (1983), pp. 65-101; «The Implications of the Absence of Quotations from Untranslated Greek Works in Original Early Russian Literature Together with a Critique of а Distorted Picture of Early Bulgarian Culture», Slavia Gandensia, vol. 15 (1988), pp. 63-91; «The Bulgarian Contribution to the Reception of Byzantiane Culture in  ≥еvan Rus’», Harvard Ukrainian Studies, vols. 12/13 (1988/9), pp. 214-261. ƒив. також Ihor Sevcenko. «Remarks on the Diffusion of Byzantine Scientific and Pseudo-Scientific Literature among the Orthodox Slavs», Slavonic and East European Revew, vol. 59, no. 3 (July 1981), pp. 321-345.

¹² Ќ.‘.  аптерев. ’арактер отношений –оссии к православному востоку в XVI u XVII столети¤х (reprint, The Hague, 1968).

¹³ ѕро ступ≥нь волод≥нн¤ рос≥¤н грецькою мовою див.: Ѕ.Ћ. ‘онкич. √реческо-русские культурные св¤зи в ’V-’VII вв.: греческие рукописи в –оссии (ћосква: »нститут истории, 1977).

¹⁴ ѕро ранн≥й пер≥од  ремл¤ див.: Ќ.Ќ. ¬оронин и ћ.√. –абинович, изд. ƒревности ћосковского  ремл¤, ћатериалы и исследовани¤ по археологии ———–, №167 (ћосква: Ќаука, 1971).

¹⁵ ѕро ¬ессар≥она та його д≥¤льн≥сть див.: James Hankins. Plato in the Italian Renaissance, 1 vols. (Leiden: E.J.Brill, 1990), esp. vol. l, p. 232f.

¹⁶Orationes et epistolae ad Christianos principes contra Turcos (Paris: Gering, Crantz and Friberger, 1471). ѕор.: James Hankins. «The Popes and Humanism», in: Rome Reborn, ed. Anthony Grafton, The Vatican Library and Renaissance Culture (Washington, DC: Library of Congress, 1993), p. 63f.

¹⁷ Ќайпоказов≥шими текстами щодо ставленн¤ рос≥¤н до ≥стор≥њ  ињвськоњ доби ¤к до частини њхнього власного минулого Ї знаменитий «—инопсис» ≤нокент≥¤ •≥зел¤, н≥мецько-украњнського ≥сторика, й писанн¤ ƒанила “уптала (—в. ƒмитр≥¤ –остовського) та ‘еофана ѕрокоповича, чи¤ п’Їса «¬олодимир» написана дл¤ ѕетра ≤.

¹⁸ ј.». јндреев. «“руды ¬.Ќ. “атищева по истории –осии», в: ¬.Ќ. “атищев, »стори¤ российска¤ в семи томах (ћосква-Ћенинград, »здательство јЌ ———–, 1962), т. 1, с. 16-20. Ѕ≥бл≥отека “ат≥щева на момент його смерт≥ м≥стила не лише «—инопсис» ≥ невеличку колекц≥ю рос≥йських хрон≥к ≥ хронограф≥в, але й значне (¤к на т≥ часи) з≥бранн¤ зах≥дних праць про рос≥йську й сх≥днослов’¤нську ≥стор≥ю: Liflaendische-Curlaendische Chronica •ваньњн≥, хрон≥ки ≤. ЅЇльського й •ваньњн≥, Historie von Azow, також Einleitung zur Moscowitischer Historie (в≥рог≥дно, Gottleib S. Treuer, Leipzig, 1720), Sammlung russischer Geschichte (в≥рог≥дно, G.-F. Miuller [St. Petersburg: Mueller, 1732-]) тощо. ƒив.: « аталог библиотеки ¬.Ќ. “атищева», у: ѕ.[ѕ.] ѕекарский, Ќовые извести¤ о ¬.Ќ.“атищеве (—ѕб., 1864), с. 56-63 (також ѕриложение № 4 к т. 4 «аписок »мп. јкадемии Ќаук [—ѕб, 1864]).

¹⁹ “ут ¤ посилаюс¤ на покажчик у: Richard Pipes, trans. and ed. Karamzin’s Memoir on Ancient and Modern Russia (Cambridge, MA: Harvard University Press, 1959), оск≥льки жодне з в≥домих мен≥ рос≥йських видань не маЇ покажчика.

²⁰ Ѕрюс ѕаротт указав мен≥ на ц≥кавий огл¤д оф≥ц≥йноњ/попул¤рноњ ≥стор≥ограф≥њ в роботах —еймура Ѕекера: Seymour Becker. «The Muslim East in Nineteenth-Century Russian Popular Historiography», Central Asian Survey, vol. 5, nos. 3/4 (1986), pp. 25-47, а також: «Russia Between East and West: The Intelligentsia, Russian National Identity and the Asian Borderlands», Central Asian Survey, vol. 10, no. 4 (1991), pp. 47-64.

ѕерейти на ћатер≥али, статт≥ з ≤—“ќ–≤ѓ ” –јѓЌ».